Коли я читаю українські часописи з Америки, то одержую дивне вражіння від більшости їх, — це ніби не українські часописи. Питаю инших наших людей, чи я не помиляюся, — вони так само кажуть, що все в тих часописах не цікаве: і хроніка подій, стилізована розмашисто-кучерявими вибриками, і плиткі беззмістовні замітки, і гидка полеміка і придуркуваті оповістки. Й само життя якесь: походи, богослуження, рецепти врятування України — від большевицького та гетьманського рецептів аж до чудернацького галицького петрушівського легітимізму, — все це нам чуже.
Коли слова навіть приблизно однакові там і тут, то там вони мають якийсь инший зміст. Невже в Америці наших земляків можна більше дурити, ніж тут? Коли большевицька легенда в Европі розсівається, коли про гетьманщину тут ніхто й не згадує, то там і те й друге на порядку денному.
Особливо гидке вражіння зробила, — мало сказати авантура, ні — просте хуліганство з прославленням московського генеральчика Скоропадського, як одинокої «надії» України. Ми читали про оту «постанову», «присягу», «Філядельфію», «Шікаго», п. Назарука і т. п., як про гидку клоунаду. Невже в Америці з її «американським» розумом нічого не могли кращого видумати українські політики? Але не випадкове те, що власне в Америці вигадано тепер, коли рана українська так широко одкрилась, коли наш народ стікає кровю під московським, польським і румунським канчуками: коли наша сила і організованість менші нашої свідомости неволі; коли ми бачимо
