ної і спільно-продуманої програми праці і нема довіря. Це з'явище буде так довго тривати, як довго український рух буде репрезентувати тільки інтелігенція, а не широкі народні маси. У всіх народів, що відроджувались або відроджуються буває неминучий цей період переваги «інтелігенції», що пересипається, мов пісок, купи не держиться і перебуває постійно в стані заїлої внутрішньої боротьби. «Гризуться, мов коти в мішку» можна сказати про Українців, але це саме було у всіх народів, де народні маси пасивні.
Суспільна природа інтелігентів така, що веде до гострої конкуренції. Інтелігенти не мають самостійного існування, вони — робітники, наймити, індивідулістично успособлені. При переміні господаря-хлібодавця міняють свої погляди, симпатії, антипатії. Тому розвинутий в інтелігентів кар'єризм, віроломство, брехливість, лінивство, нахил до паразитизму і зрадництва. Інтелігенція стає ліпшою, коли народні маси стають до активного життя, коли повстають зорганізовані, кремезні групи, які своєю сталістю привчають до більшої постійности і тих інтелігентів, що прийшли на працю до тих груп.
З цього висновок: поліпшити психологічний тип нашого пересічного інтелігента вдасться лише тоді, коли народні маси ліпше зорганізовані стануть до більш активного громадського життя. Тому проблема організації селянства є разом з тим проблемою оздоровлення нашої інтелігенції.
Ми стоїмо історично на порозі цієї нової доби коли рішучо мусить виходити наперед народня маса, коли розпочинається організація українського господарства та культури і коли цю роботу зможе розпочати тільки свідомий робочий люд. Я не маю марних надій на «інтелігенцію», «діячів», «батьків», — вони нової визвольної програми не приймуть. Вони не робити-
