Зіля. Коли-б справді? Ну, тоді-б видно було. (Сміється). Спробуйте.
Таня. Спробувать? (Сміється). Чудак ви, Зіля… (Зітхнувши). Ні, Зіля, моє вже минулося. Вже мені ні до кохання, ані до женихання. Стара вже я.
Зіля. О, вже й стара! Вже й у старі шиєтесь. Мені аж жаль стає, що ви таке думаєте про себе.
Таня (суворо). А вам що до мене, Зіля?
Зіля (спохватившись). Мені — нічого. Я — що-ж… Я тільки так… а як справді, то мені байдуже. Мені хіба що?
Таня. То таки й байдуже? Ні трішки не жаль? (Сміється).
Зіля. Як то не жаль! Тільки хоч і жаль, та не так як ви думаєте.
Таня. Ну, а як-же я думаю?
Зіля. Я казав, що… ви подумали, ніби… Я не казав, що… (Замоловся. Сміється). Тетяно Васильовно! Я читав оце в „Ниві“, що сонце помалу гасне й гасне…
Таня (сміється). Та й меткий-же ви, Зіля! (Поважно). Так-то, Зіля — кохання, обрання — все це дурниці; то тільки в романах про них гарно пишуть!
Зіля (охоче згожується). О, там напишуть! Тільки слухай!..
Таня. А мені нічого не треба. Нічого я так не хочу, аби тільки вмерти молодою. Могила травицею та квітками заросте, а дерево схилить низько-низько над нею рясне своє гілля. І буде так затишно, спокійно в сирій земельці…
