ському, але (на диво!) також у німецькому середовищі звичайно здається, що славянські мови між собою майже не ріжняться і що, коли не політичне, то бодай язиково-культурне „обєднання“ всіх Славян стоїть уже ось-ось за порогом. Друга обставина така, що переважна більшість славянських народів не мала самостійного державного життя, натомість одна світова держава — Росія була славянською. Експанзійні стремління цеї держави обіймали з політичної конечності так чи сяк ті самі землі, в котрих малі славянські народи жили під чужим пануванням. Нема тому чого дивуватись, що всі Славяне, що чули себе гнобленими від Німців, Турків, Мадярів, чули в могутній славянській державі свого природного протектора й майбутнього освободителя. Російський уряд полапався зараз, у чому справа, й удержував так офіціяльно, як і неофіціяльно дотичні славянські народи в їхніх надіях. Панславізм і його новіще видання — неославізм, були для російських офіціяльних кругів чудовим страхопудом, котрим могли пуджати після потреби: Німеччину, Австро-Угорщину й Туреччину… Перепуджені політики цих держав вважали наслідком цього кожне політичне, ба й національне самостійницьке стремління малих славянських народів, за відгомін панславістичного руху й малювали
