Наж дзеркало, воно всесвітнє, — визирайся.
І зрозумій, який ти Азіят мизерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурню путь Владимерську вертайся.
А скілько дісталося українським письменникам і вченим, які залюбки підшиваються під авторітет Шевченка!!
В імя його святе,
На сором України,
Ви брехні плетете
Про благодать Руїни.
На глум Тарасові,
Жалкують наші вчені,
Що не дорізали
Панів ножі свячені.
Що Ґонта й Залізняк,
Не стали там князями,
Де правив Мономах
З синами — витязями.
Із своїми критиками без ліку розправлявся поет не менш пластично, порівнявши їх із Татарами:
Ви на мене ордою налітали,
Ордою дикою під бунчуком науки.
Моє добро брехнею руйновали,
Мені вязали дуросвіцтвом руки,
І по живому в язики дзвонили,
Моє імя і славу хоронили.
