Сторінка:Степан Томашівський. Під колесами історії (1922).djvu/100

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 98 —

ство чи радше прихильність до ідеї національно-політичного „объединенія“; б) полонофільство чи там признавання культурних заслуг Польщі; в) погляди, що в історії української козаччини й гайдамаччини виявилися здебільшого руїнницькі, антикультурні інстинкти Українців; г) докори українській інтеліґенції, головно письменникам й ученим, що вони ідеалізують ці соромні вчинки своїх предків і цим плекають далі руїнницькі нахили серед громадянства. Як би Куліш був допустився цих єресей тілько у своїх творах наукових (Исторія возсоединенія Руси й Исторія отпаденія Руси отъ Польщи) і публіцистичних (Крашанка, Мальована гайдамаччина, Украинскіе паны й ин.), то судії булиб мабуть лагідніші для нього; та він, на жаль, посіяв їх дуже густо у своїх поетичних творах і так сказати увіковічнив їх.

Ось із яким посланням звернувся він „до рідного народу, подаючи йому переклад Шекспірових творів“:

Народе без путя, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що повстав єси з безумної одваги
Гірких пяниць, сіпак і розбишак великих
О варваре сліпий! Покинь триумфовати,
Потупся, зчервоній од сорому важкого;
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.