знижатися до такої ролі провінціяльних доцентів, то я мав би альтернативний плян: 1) Розділіть ці гроші межи 5 до 7 талановитих і солідних студентів і веліть їм учитися на університетських доцентів, писати і друкувати наукові праці, габілітуватися і т. д. Дійсно, де наш учений нарибок? Хто ним журиться і його підпомагає? Я принаймні не чув і не читав ні-про-що подібного. 2) Коли це не подобається, то вжийте цих фондів на видання наукових праць тих українських професорів, які сидячи без студентів і лєкцій понаписували гори нових студій і не мають де і за що видати їх друком. Бож це ненормально, що тов. „Просвіта“ у Львові, замість книжочок про пасічництво, видає такі par exellence наукові книжки, як знаменита історія української літератури М. Возняка.
Повертаю ще раз до справи виховання учених кандидатів. У нас стілько намножилося закордонних „дипломатичних“ місій. Чи подбав хто з урядів або університетських кураторів, щоби приділяти до них періодично таких молодих людей, які мають кваліфікації на будучих університетських доцентів, та цим способом уможливити їм продовження студій, пізнання світа, мов, і — колись може — покористуватися ними й дипломатично? Я боюся, що оця думка появляється на
