цьому місці вперве, в цілій своїй непорочности.
Сорокміліонний народ без університету… Та чи Українцям справді потрібні університети? Як би наша інтеліґенція справді потрібувала їх, то булаб цінила їх, а цінячи булаб шанувала, та не руйнувала їх основи — української державности, як це зробила при кінці 1918. р. в імя гасла: „все, або ніщо“. О, довга буде покута за цей національний злочин! А Галичанам, щоби не думали, що вони не причасні в цьому і що вся вина по боці національного ворога, хочу пригадати (ролю „Січових Стрільців“ у Наддніпрянщині полишаю на боці) ще один забутий факт. Галичанам також доля давала власний національний університет, та вони відкинули його, свідомо і з розмислом. В 1912. р. австрійський уряд пропонував Українцям провізоричну самостійну академію з усіми правами університету, та галицькі політичні провідники, а ще більше університетські професори (між ними й орґанізатори теперішніх мандрівних курсів) рішучо відкинули проєкт в імя гасла „все, або ніщо“.
І мають ніщо.
16. X. 1921.
