його на письменницькому поприщі — то його становище в „Украинской Жизни“, з приводу вибуху світової війни. Там станув він всеціло на російськім державнім становищі та — під оплески московських націоналістів усякої масти, від Меньшикова й Мілюкова до Алексинського й Бурцева — заявив: „Українці сповнять чесно свій обовязок супроти держави!“ В цьомуж дусі „У. Ж.“ велася до кінця, відсуджуючи від чести й віри всі ті українські кола, які орієнтувалися по иншій політичній лінії.
Нагорода не минула його. Він заняв добру посаду у воєнно-гуманітарній орґанізації Земського Союза, при армії юго-западного фронту. На цьому становищі мав він нагоду увійти в контакт із військом, і це була його одинока кваліфікація, щоб одержати з рук Центральної Ради секретаріят по військовим справам та щоб відкрити у собі притаєне досі звання на ґенераліссімуса всіх воєнних сил України. Тут очевидно треба й глядати психолоґічного пояснення гетьманської (чи, як опісля з тактичних мотивів прийшлося назвати — отаманської) амбіції Петлюри.
Насуваються на думку історичні постаті ріжних „революційних“ полководців: Вільгельма Оранського, Хмельницького, Кромвеля, Наполєона… — всі
