справжні вояки по професії; Вашинґтон, Ґарібальді, Пілсудський… — вояки дилєтанти, які одначе мали за собою серіозну школу воєнної практики. Щож дало Петлюрі моральне право посягти по найвищу військову владу? Чом українське громадянство задовольняло цю амбіцію та цілі чотири роки бачило в Петлюрі олицетвореного ґенія узброєної України? Відповідь на ці й їм подібні запити хіба у сфері психопатолоґічних загадок. Бож за весь час свойого начальства не виявив він найменших признак справжнього вояцького духа, військової орґанізаційної здібности, не згадуючи навіть про який небудь стратеґічний талант, або хоч би деякі прикмети воєнної тактики. Навпаки, всі обєктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри стверджують однодушно повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну нездарність. Під таким проводом не могло бути жадної армії у справжнім розумінню цього слова, хіба тілько більш або менш лихо узброєні банди, без проводу й дисціпліни. Скілько-то всякого воєнного добра опинилося було в руках Петлюри у грудні 1918! Европу можна було ним завоювати; та що з цього остало? Ось вам одна з головних причин сьогоднішнього становища України.
