признання то передумова самопоправи, а без цеї останньої — ми пропадемо.
Я боюся одначе, що наше громадянство, з окрема та його частина, в якої руках опинився політичний провід та орґани прилюдної думки, все ще мають инший погляд на сучасний момент і пливуть тими самими руслами, на тих самих суднах, під тими самими знаками і з тими самими кличами, що й чотири і вісім років тому назад, немов усе те, що сьогодні діється на українських землях, сталося по їхній програмі і було ними передбачене… І признаюся, мене менше бентежить сьогоднішня руїна, а більше те, що всі дотеперішні катастрофи, моральні і матеріяльні, які безупинно сипляться на наш нарід, не вирвали нас із політичного сомнабулізму й жаху перед дійсностю.
Коли мої статті друковалися в „Українському Слові“, я одержував з одного боку устні й письменні признання, із другого — до мене доходив відгомін люті і мстивости деяких „ображених“ (з яких ніхто одначе не мав відваги стати до відкритої чесної полєміки!), та ніщо мене так глибоко не вражало як докори з боку деяких, здається прихильних мені людей, за оголошування або пригадку певних історичних фактів, бо цим — мовляв — я можу на розвалинах ілюзій посіяти зневіру… А я був такий скупий у відкриванню фактів!
І якже, в таких обставинах, не бути песимістом?
Оця збірка присвячується жертвам української політики.
Берлін, 15. V. 1922.
