дотеперішній матеріял, обтяжаючий б. президента і теперішнього голову французького джинґоїзму Поенкаре. Ізвольський, якого смерть увільнила від суду сучасників за очевидно душе визначну участь у передвоєнній лабораторії, просто приписує дуже симпатичному йому міністрові, згодом президентові, одну тілько журбу: що Росія може не спровокувати війни або не дати себе спровокувати до неї…
Тут не місце для докладнішого обговорювання історичної і політичної ваги добутих звідкись д. Вольфом документів, та нехай мені буде вільно поділитися з читачами одним вражінням, якого набірається читаючи листи Ізвольського до Сазонова: Довоєнна Росія не мала вже своєї національно-державної політики, вона була з довшого часу знаряддям французької, а з коротшого — антантської політики. Та чи тілько до війни? Очевидно, те саме і протягом її, найпачеж у 1917. р. Можна пійти ще далі і сказати: після Николая І., чи як волите Олександра II., Росія мала тілько одно дійсно-національне правління — Лєніна і тов.
Та повертаючи до питання про історичних винуватців і суд над ними, нам
