личини. Говоримо виразно „дипломатичних“ успіхів, бо політично справа Західної України була вже страчена рік тому назад, скоро після погрому галицької армії і в тісній залежности від нього. Не входячи в питання, чи цей дипломатичний успіх можна було галицьким керманичам закріпити або й поширити, пригадуємо, що ситуація обернулася дуже скоро проти них. Большевики відкинули посередництво антанти і проєкт лондонської конференції, обіцяючи Польщі далеко більше, ніж давала їм „Керзонова лінія“; натомість Поляки, при французькій підмозі, погромили червону армію на Вислі і знов почали марити про далеко посунені східні „креси“.
В так перемінених обставинах польський уряд заявив, що не може приняти східної межі по спаському припису і що раніша згода була умовна і втратила обовязкову силу. Наслідком цього артикул про польські границі зредаґовано так, як наші читачі вже знають, одначе Польща відмовилася підписати й його, дарма що він передбачує можливість змін у користь Польщі і що зовсім не передрішає політичного статута „Східної Галичини“, стверджуючи лише той правний стан, який був з 25. червня 1919. і на який Польща дала було свою згоду. З огляду на цю опозицію Польщі, севрський акт
