МІРОШНИК
У Вербських хуторах був у мене кум, Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок, та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець, не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чоловяга той Сидір — правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилося бачитися з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стріляти; деколи підеш понад плесами, то й не счуешся, як і за Варівкою опинишся, біля Сидорової хати; от, було, зайдеш до його, та й переночуєш у вітрячку. Раз, повесні, налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся — зараз здіймається і перелітає на другі плеса. Вже над вечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встрелив таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу — світиться у віконце, прорізане у дверях, — так собі невеличке, голова тільки й пролізе, — та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях, та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: »Свят, свят!« та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, неначе борошном його посипано; я тоді як засміюсь…
— Не лякайся, — кажу, — Сидоре, це я!
14
