Відчинив двері, увійшов, а він дрижить, та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у мойому образі прийшов до його.
— Та я ж… — кажу.
— Ну, та й здорово ж мене налякав, — каже: — як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш від самісінького чорта.
— Як таки, — кажу, — злякатися птиці. Це, — кажу, — від того, що у тебе ка-зна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили!
— Е, — каже, — коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.
— Чи не така, — кажу, — як і ця?
— Коли б така, — каже, — а то превелике мені лихо напророчила!
— Якже вона тобі привиджувалась? — питаю.
— От слухай, — каже, — та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав, — каже, — старшого мого сина, Івана?
— Як не знати, — кажу, — йому ще »батьків син« прізвище приложили.
— А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? — питає.
— Не знаю, — кажу.
— Так слухай, — каже.
— »Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцего Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказати не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить та й кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкидала, а воно, сердешне, висохло і викоренилось, одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до
15
