хворого; та, по правді кажучи, й обридло воно таки нам: чимало приняли ми гріха, благаючи Господа, щоб Він приняв його до себе. Було, жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було, вернусь я з вітряка і стану гримати на жінку, то вона обіллється сльозами, та й відказує:
— Що ж мені з ним робити? Воно і само вмре і мене з дитиною за собою потягне!
Дуже мені стало жаль хлопчика. Було, візьму його на руки, то воно і замовкне; от я і поношуся з ним; піду молоти, то й його зі собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошки та потрошки одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: »тату, Бозя.« Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було, жінка стане надівати йому сорочинку, то воно від неї і рученятами і ноженятами.
— Іди собі геть! — заголосить: — нехай мене тато одягає.
То було я його й обуваю, й одягаю. Деколи, в осени або зимою, поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його зі собою узяв. Було, і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, щоб тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то, було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував; інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло, або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені, та й каже:
— Спочиньте, тату, а я за вас доглежу.
16
