То я й засну, а він порається біля млина, і засипає, і відсипає, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізивще: »батьків син«. Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий від мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукати йому подружжя, так на яку дівчину не гляне, усе здається мені — не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:
— Голова казав, щоб ви навідалися до його у Вербки, щось має вам казати.
На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь — повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бамаги. Підійшов я до стола, та й кажу:
— Здорові були! А чого вам треба?
— Некрутський набір, Сидоре, — відказав голова, — твій Іван на черзі.
Неначе гострим ножем мене в серце штикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив: ледви встяв на ногах.
— Що, — каже голова, — жаль батьківського сина, аж з виду змінився?
— Ні, — кажу, — поспішав до вас, так трохи втомився.
Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напитися. Принесли кухлик, ледви проковтнув, так мені горло здавило. Віддихав трохи, та й пішов до дому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю й облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись доволі, умився біля плеса,
17
