Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював і молитви читав, — так нічогісінько не вдіяли.
Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограда від Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, — і пише власною рукою, бо вже й письменний став, — що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилєрії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди, або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже й на память його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці й ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегчало мені трохи однак усе таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувати:
— Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то може б і одужав.
Як я це почув, то неначе мені очи розвязали: зараз таки і зібрась, узяв зі собою грошенят, та й помандрував у Верходніпровське. На восьмий день і там став. Розпитав, де москалі кватирують, от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь — біля воріт стоїть москаль.
— Чи тутечки, — питаю, — Іван Кравченко?
— »Батьків син?« — одказує москаль.
19
