— Глянь, — кажу, — й у вас він так прозивається?
— Так, — каже, — він себе записав у списках. А навіщо вам його?
— Він, — кажу, — батьків син, а я синів батько, так от нащо!… Будьте ласкаві, — кажу, — скажіть, де він?
— У нашій роті служить, — каже, — тільки теперечки його нема на ротному дворі, пішов на муштру.
— Де ж та муштра у вас? — питаю.
— На вигоні, — каже, — от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони мартширують.
Пішов я вуличкою, йду, неначе хто у спину мене штовхає, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь ізза вугла, аж бачу, дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь, як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають і стоять. Дойшов до командира, роздививсь, аж третій москаль з краю мій Іван. Як скрикну: — »Іване!« — а він до мене: — »Батьку!« — Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались; здавалось мені, неначе я на небі опинився!… Коли чую — командир репетує:
— Смирно!… Як ти осміливсь сякий-такий з хронту виходити?… Палок!
Іван одчахнувся від мене, стоїть наввипинки перед командиром, і на батька не дивиться…
— У хронті, — одказує командир, — нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних бють!…
— Не во гнів вам, ваше благородіє, — кажу, — я його батько, щоб ви знали… Побачивши батька, — кажу, — вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!
20
