— Не хваліть, — кажу, — і не бийте; а коли вже вам схотілось вибити, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!
— Я, — каже, — не маю права тебе бити. Не маю права і його простити!
Поки ми отак розмовляли, і налічча нанесли; зняли з сердешного Івана мундур, вхопили два москалі за руки, розіпяли і почали дубасить. Я плачу, крівавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командиру, землю їм та прошу, а сина бють… Однак як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдати батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і питає мене:
— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?
— Як так, — кажу, — будуть обіждати мого сина, то я не хочу не то у вас гостювати, і по світу ходить.«
— Не сердься, старий, — каже: — за битого двох небитих дають, та й не беруть! Я, — каже, — твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.
— Ще ви, кажу, — і в вічи його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!
— Ну, каже, — нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.
Подякували командира, та й пішли.
— Ну, та й сваркий же твій командир, — кажу, — і батьку не вважив.
— Ні, тату, — каже, — він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!… Я б, — каже, — ще готов стільки приняти за те, що позволив з вами побути.
21
