Привів мене Іван до себе на кавтиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з писанія мені прочитав; вже й малювати навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так саме і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знову мене втішав, як і до некрутства.
— Знайдіть мені, тату, — каже, — дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь, та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…
— А як, — кажу, — поженуть вас на війну?
— А що ж, — каже, — карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку, і поїдете собі додому.
За тижднеь, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса й хвороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: справді оженю Івана, та й поїду до його жити; може приведе мені Господь і внука оттак виносить, як виносив собі сина. Що місяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писати, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.
— От якби такого, — каже, — нам писарчука добути!
Раз, перед Великодними святами, прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота йде у Туреччину. Слухаючи ту вістку, не знав я, чи мені журитися, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспедську війну… З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше зпід Шумни — дав вістку, що почапили йому кавалєрію, а другу з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після цього письма почули і про перемиря. Ну, думаю собі, хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для нього намітив: міщаночка
22
