і гарного роду. Кілька днів після того, як почули про те перемиря, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина; коли так ненароком — зирк, аж на cволоці, над ступами, щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як саджа, і голова й нього й очи, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую — й каже:
— Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!
Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило в ухах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, і бебехнув об поміст… Мабуть довгенько і лежав, бо як опамятвавсь, то вже й каганець погас і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богу, та й став згадувати, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю; так ні — не спав. От я узяв ніж, та й зарубив на стінці: третього жовтня. — »Ось подивися лишень, Грицьку, — каже, показуючи на стінку, — і теперечки ще видно.«
Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять палічок, — цебто третє число і десятий місять жовтень; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.
— Ну, розказуй, Сидоре, — кажу, — розказуй.
— Так отто, — каже, — як занялось на світ, пішов я у Юрівку до батюшки, розказую йому і плачу; а він, як почне мене лаяти:
— Як тобі, Сидоре, не гріх, — каже, — ка-зна від чого вбиватися та прогнівляти Господа! Це тобі приснилось, або здавалось!…
Так чого вже мені батюшка не сказав, як і я себе не спокоював, а все мені здавалось, що мого
23
