— Були такі, що бачили та й розказували тим, що не бачили.
Я зійшов нагору, щоб оглянути руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на камянему помісту, було розкидане скло від збитих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багато битих горшків і купа попілу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.
— Так, так, — сказав я, — бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
— Кому ж більш і товктись тутечки, — відказав парубок, — як не чортам! яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!
— Розкажи ж мені, хто довідався, що в цій корчмі шинкували чорти? Як про це розказують?
— От як про це розказують старі люди, — почав парубок. — Ще за часів Січи, недалеко від цієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, — на одній, у світличці, сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по татарськи знав) і жиди; та він і чортів не цурався; — інколи й біси до його навертались, то він, було, розпитує їх і бавиться з ними.
— Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеночної, чує — щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кітка, — тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хухає в лапки і підскакує халяндри, бачите — дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.
29
