Їдуть вони вже тиждень. Звісно, чумаки завжди рушають до схід сонця, щоб захопити холодку. От раз піднялись вони ще удосвіта; тільки вирівнялись у стрічку, а тут як насуне туман, такий густий, що в двох ступінях не видно чоловіка. Зійшло сонечко і рознесло той туман; дивляться, аж загубили дорогу. Було вже хотіли вертатися назад, так Іван Уласович і каже:
— Їдьте вже, невеликий круг зробимо; тут може буде яка оселя, — розпитаємо та й вихопимось на свій шлях.
Їдуть собі та їдуть, вже пора і скотину попасти б, так нема водопою. Іван Уласович іде собі стороною і думку гадає, усе одно на умі, аж чує — фурщики гукають.
— Дядьку, а дядьку: ось криниця!
Глянув Іван Уласович, аж знакома криниця, а біля неї стоїть та сама дівчина, що й вісімнацять літ назад стояла, і так саме на його дивиться, так само йому й усміхається, як тоді дивилась і усміхалась. Як він її побачив, то аж груди йому заложило, і степ кругом його покотився. Близиться він до неї, а сам оком не змигне, з очей не спускає, щоб не зникла.
— Аж ось відкіля узялись! — обізвалась дівчина: — куди ви ділись, дядьку, як я підходила до вас?
— Де?… коли?… — питає Уласович. Аж задражав, почувши її голосок.
— Уранці, біля тернів; несла воду, а ви сидите під кущиком і так пильно на мене дивитесь; я й думала, чи не хочете напитись, — подаю вам глечик з водою, та й кажу: »На здоровя!« — аж гульк — нема нікого!…
— Моя голубонько, — каже Іван Уласович, узявши дівчину за білі рученьки, — не мене ти
46
