бачила, не мені й воду підносила, а моїй душі! Вісімнацять літ назад, оттак-саме і на цьому місці ти мені привиджувалась! Вісімнацять літ тільки о тобі й думав, одну тебе виношував у мойому серці!… Де ти живеш, — питає він, дивлячись у ясні очі своєї судженої, — де витаєш, моя горличко?
— Живу у батька, в матері, тут недалеко у бальці біля ставочка.
— Як же тебе звати?
— Олесею, — відповіла дівчина.
— Еге, от що! — так я був у тебе й на хрестинах. Чи живі, чи здорові твої діди, батько, мати?
— Хвалить Бога, усі живі й здорові!
— Ходім же, моя суджено, до них за благословенням!
Обнялись, як голубяточка, й пішли собі; а над ними так і вється чайка, як над гніздом, як над діточками, і квилить і кигикає; а як дійшли вони до хати, то чайка піднялась угору, усе вище, вище, поки не зникла. Так укупі, побравшись за руки, й увійшли у хату.
— Здорові були, люди добрі! — гукнув Іван Уласович, — а пізнавайте, хто до вас прийшов?
Стара тільки глянула, зараз і пізнала.
— Це, — каже, — той парубок, що колись заходив до нас, та привиджувалась йому якась дівчина.
— Ось яка привиджувалась дівчина, — каже Іван Уласович, глянувши на Олесю. — Якою її тоді бачив, такою й тепер знайшов!… Так благословіть же, бо сам Бог уже нас благословив!
Поблагословили їх старі, як слід; помолились Богу, і посідали, щоб усе добре сідало. Олеся так
47
