|
І клоччя в пазуху чимало,
Тихенько вийшла на город.
Нічною було се добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений ввесь народ.
Стояв у неї на городі,
В кострі на зіму очерет, —
Хоть це не по царській породі.
Та деж взять дров, коли не в степ?
В кострі був зложений сухенький,
Як порох був уже палкенький.
Його й держали на підпал.
Під ним вона огонь кресала
І в клоччі гарно розмахала
І розвела пожар чимал.
Кругом костер той запаливши,
Зо всей одежі роздяглась,
В огонь лахміття все зложивши,
Сама в огні тім простяглась.
Вкруг неї полумя палало,
Покійниці не видно стало,
Пішов од неї дим і чад!
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
III.
Еней-сподар, посумовавши,
На-силу трохи вгамувавсь;
Поплакавши і поридавши,
Сивушкою почастувавсь;
Но все-таки його мутило
І коло серденька крутило,
Небіжчик часто щось вздихав;
Він моря так уже боявся,
Що на богів не полагався
І батькові не довіряв.
|
