Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/104

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 94 —


Горячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умірать.
Робили різнії їм муки,
Товкли у музчирях їм руки,
Не важились щоб убивать.

 Багатим та скупим вливали
 Ростопленеє сребло в рот,
 А брехунів там заставляли
 Лизать горячих сковород;
 Якіж і з роду не женились,
 Та по чужих кутках живились,
 Такі повішені на крюк,
 Зачеплені за теє тіло.
 На світі що грішило сміло,
 І не боялося цих мук.

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслугі, як котам.
Тут всякії були цихместри,
І ратмани і бургамистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тільки грошики лупили
І одбірали хабарі.

 І всі розумні филозопи,
 Що в світі вчились мудровать;
 Ченці, попи і крутопопи,
 Мирян щоб знали научать,
 Щоб не ганялись за гривнями,
 Щоб не возились з попадями
 Та знали церкву щоб одну;
 Ксьондзи до баб щоб не іржали,
 А мудрі звізд щоб не знімали —
 Були в вогні на самім дну.

Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм давали,