Перейти до вмісту

Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 93 —

Вона Троянцям подобалась,
Далось і їй Троянців знать.

. . . . . . . . . . . . . .

 Тепер Еней убрався в пекло,
 Прийшов зовсім на иньший світ,
 Там все поблідло і поблекло,
 Нема ні місяця, ні звізд,...
 Там тільки тумани великі,
 Там чутно жалібнії крики,
 Там мука грішним не мала.
 Еней з Сивиллою гляділи,
 Якії муки тут терпіли,
 Якая кара всім була...

Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах
Живиця, сірка нефть кипіла, —
Палав огонь — великий, страх!
В смолі цій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли,
Хто як за віщо заслужив...
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!

 Панів за те там мордували,
 І жарили зо всіх боків,
 Що людям льготи не давали,
 І ставили їх за скотів;
 За те вони дрова возили,
 В болотах очерет косили,
 Носили в пекло на підпал.
 Чорти за ними приглядали,
 Залізним пруттям підганяли,
 Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали.
Кругом на спину і живіт,
Себе, що сами убивали.

Яким остив наш білий світ.