Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/115

— 105 —

Батько та син.

Байка.

«Ей, Хведьку, вчись! Ей схаменись!
 Так пан отець казав своїй дитині;
Шануйсь! бо далебі, колись
Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»
Хведько не вчивсь: і скоштував
 Березової кашки,
Та впять не вчивсь і пустував:
 Побив шибки і пляшки;
І щоб не скоштувать од батька різочок,
Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Аж батько за чуб хіп і, не знайшовши різки,
Дрючком Хведька разів із шість оперезав!...
 Тоді Хведько кріз слізки
 Так батькові сказав:
«Колиб було знаття, що гаспідська дрючина
Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
 Колиб я так робив:
Яб впер дрючок в огонь, а різкиб не палив!

До Пархома.

Пархоме! в щасті не брикай!
В нудьзі притьмом не ліз до неба,
Людей питай — свій розум май;
Як не мудруй, а вмерти треба.
Чи коротаєш вік в журбі,
Чи то за поставцем горілки;
В шинку нарізують тобі
Цимбали, кобзи і сопілки;
Чи пяний під тином хропеш,
Чи до господи лізеш рачки;
Ори і засівай лани,
Коси широкі перелоги
І грошики за баштани
Лупи, — та все одкинеш ноги.
Покинеш все: стіжки й скирти,