«Тому назад двадцять шість год, покійничок Євгеній Павлович Гребінка випустив невеличку книжечку: «Приказки». Не чули ми про його працю й досі голосного слова, а приказки були найкраще діло зо всього, що понапечатував Гребінка. Коли рівняти їх до сусідньої словесности, то навряд чи є в її кращі приказки од Гребінчиних, а тілько що московські дзвони голосніщі од наших. Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими, та й непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут же скрізь сміх почуєте якийсь сум; колиж справді сумує, то слово його процвітає цвітками щирої поезії української. Широкі його приказки як наші степи, жартовливі вони та якось і сумовиті, як наші селяне; шуткуючи, ці приказки займуть душу з глибока.
У тії часи, як вони вийшли в світ, не то на Вкраїні, та й по столицях не густо було людей, тямущих в нашій народности. Тим приказки Гребінчині промайнули потайсвіта, наче й не були зовсім у печаті. Тепер би вже, здається, розсмакували не так, як тоді, що то за приказки; так, самих приказок нема по книгарнях! Тим-то, догожаючи нужді народній, вибрав я отце десяток найкращих приказок з Гребінчиної книжечки, та й припечатую в своїй «Хаті», щоб доступно було всякому їх по своїй уподобі обрахувати»...
Так писав Куліш, 1860 року, вибіраючи для своєй «Хати» десять Гребінчиних приказок. (Могилині родини. Ячмінь, Рибалка, Ведмежий суд, Мірошник, Ворона і ягня. Віл, Рожа та хміль, Будяк та коноплиночка, Вовк і огонь).
Кулішові слова можна і нині повторити, бо по нинідень Гребінчині приказки не втратили сили й свіжости своїх колірів. До нині кращих приказок ми не маємо і в сусідів наших їх не легко знайти.
До нині стоять вони в первому ряді архитворів нашої літератури.
