З одного боку гарна, легка й викінчена форма, з другого цікавий зміст, схоплений з народнього життя, а не видуманий, ані позичений, дають їм тую свіжість, той молодечий румянець, який так довго не линяє. Хоч байки, здебільшого, належать до міжнароднього добра, хоч построєні вони переважно на мандрівних мотивах, то приказки Гребінки мають незаперечений український характер. І мова, й вірш й розуміння народньої психіки, — усе в них питьомо українське.
Далеко більше байок написав, і, ясна річ, більше тем доторкнувся, Лєонід Глібів, а всеж таки Гребінчині «Приказки» остоялися на свойому чільному місці.
Про самого Евгена Гребінку пригадаємо коротко, що прийшов він на світ 21 січня 1812 р. в Убіжищі, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, жив у Петербурзі, 1841 року видав там по українськи збірник «Ластівку», і тамже помер в молодому віці, 1848 р. Тіло його перевезено пізні ще до Пирятина.
Належав до тих нечисленних земляків, які занялися долею Тараса Шевченка, коли він молодим чоловіком попав був у Петербург на науку до Ширяєва. Оден з перших читав твори Шевченка, того українського соловя, котрого благовістив був у своїй «Ластівці».
Гребінка писав по українськи небагато; 27 приказок, декілька гарних ліричних віршів і переклад Пушкінової поеми «Полтава». Петербурське життя втягнуло його в росийські літературні круги. Він став писати по росийськи, попадаючи в літературну залежність від Гоголя, й затрачуючи свою оригінальність. Але і в працях, писаних московською мовою, Гребінка часто доторкається України й побуту українського народу. Тільки твори ці, писані чужим словом, куди слабші від українських!
Та хоч по українськи писав Гребінка не багате, українською справою він заєдно турбувався; листувався з Квіткою й иншими українськими письмениками та заходився коло видавання української часописі, коли не окремої, так хоч як додатку при якійсь росийській. Добився був того, що такі додатки мали являтися при «Отечественныхъ Запискахъ» Краєвского. Мали, — та на тому й край. Незабаром явився Шевченко, а разом з ним явилося й розуміння, що українська література, це явище окреме й самостійне і тому вона потрібує «власної своєї хати».
Гребінка був людина мягкої, чоловіколюбної вдачі. Видно це навіть із його «Приказок». Тут хоч підхоплені гріхи й прогріхи тодішньої нашої суспільності, хоч їх поет кличе на суд, або підіймає на сміх, то робить це так якось уважно й обережно, немов не хотів би нікому прикрости, вчинити.
Долю свою, те що відбився від родної землі й від своїх людей, неначе прочув у вірші «Човен»
