Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/140
Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 130 —
Нехай, плаче сиротина. Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі Поки не заснули,
Голосніше, жалобніше, Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі За синєє море —
Чорнявому, зрадливому На лютеє горе!
Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так і доля; того лама,
Того нагинає.
Мене котить, — і де спинить,
І сама не знає! У якому краї мене заховають? Де я прихилюся, на віки засну? Коли нема долі, нема талану, То нікого й кинуть. Ніхто не згадає, Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває!
Тілько його й долі, шо рано заснув!..»
Заповіт.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій:
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, — було чути,
Як реве ревучий!
