Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/142

— 132 —

А ще гірше — спати, спати,
І спати на волі,
І заснути на вік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого: однаково —
Чи жив, чи загинув...

 Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!

---

Вечір.

 Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

 Семя вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає:
Дочка вечерять подає...
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

 Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все... Тілько дівчата
Та соловейко не затих.

---

Мені однаково.

 Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісенько мені!

 В неволі виріс між чужими,
І, не оплаканий своїми,