Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/16

— 6 —

Що гомонить онтам, зичить
У досвіта? То повертає
Той Ігор військо на пригоду
Тому Буй-Туру Всеволоду.

 І бились день,
 І другий бились,
 Та коло полудня на третій
 Поникли Ігореві стязі.

Оттак на березі Каяли
Брати різнились, бо не стало
Крови — вина!
 Допирували
Хоробрі Русичі той пир —
Сватів упоїли
Й самі простяглися
За землю руськую.
 Хилилась
І слалась плачучи трава,
Високі гнулись дерева̀ ,
До долу гнулися, журились.

(Переспів Тараса Шевченка).

 

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ.

 

Ой то не сива зозуленька закувала,
Не дрібні пташки защебетали, —
То Ярославна, рано до схід сонця, слізно ридала,
Словами промовляла:

 „Ой полечу, — каже, — я зозулею,
 Та помчуся по синім Дунаю,
 Сяду-впаду край річки Каяли,
 Змочу свої боброві рукави,
 Та обітру князеви керваві
 На хоробрім тілі його рани“.

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й ясне сонце не вставало, —