Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 7 —


Як Ярославна гірко плакала, ридала,
Словами промовляла:

 „Вітре, — каже, — буйнеє вітрило:
 Чи то тобі мої сльози милі?
 На щож вієш, вієш, завіваєш,
 На що ханові стріли хапаєш,
 На легкому крилі підіймаєш,
 В військо мого князя пускаєш?
 Чи то тобі є мало простору
 Віятися попід небосклоном,
 Сині филі в морі піднимати,
 Кораблі на хвилях гойдати?
 На щож мою радість розвіваєш —
 На шовковій траві розстиляєш?“

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало, —
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:

 „Ой ти, Дніпре, — каже, Славуто!
 Чомуж мені не принесеш, синій,
 Князя мого, єдину дружину, —
 Щоб я йому, до схід сонця рано,
 Своїх гірких сліз не посилала?“

Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й яснеє сонце не вставало, —
Як Ярославна гірко плакала-ридала,
Словами промовляла:

 „Ясне, — каже, — трияснеє сонце!
 Любо сяєш з свого ти віконця,
 Добрим людям тепло розливаєш —
 На щож мене слізми обливаєш?
 На що своє горяче проміння
 Розсипаєш на княжу дружину?
 На безвіддю — їх згагою томиш,
 Сагайдаки — спекою згинаєш,
 Стрілешниці — тугою замикаєш?“

(Переспів Панаса Мирного).