|
В Канів по Дніпрові,
А я з матерю сиділа
На горі-діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи може, що в маленької
На той час боліло?
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала,
І галєру золотую
Мені показала,
Мов будинок; а в галєрі
Князі і всі сили,
Воєводи, а між ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась —
Та й духу не стало!
Й мати вмерла! В одній ямі
Обох поховали.
От за-що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За-що мене на митарства
Й досі не пускають!
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця?»
«Смеркається. Полетімо
Ночувати в Чуту:
Як що буде робитися.
Відтіль буде чути!»
Схопилися білесенькі
І в ліс полетіли,
І в купочці на дубочку
Ночувати сіли.
|
