О, знаю я, знаю, як те серце билось,
Як той дух високий злітав над землею!…
Що дітям на лоні у матері снилось,
Чого мертві чають — обняв Ти душею.
Снились дітям райські віковічні квіти;
Чають мертві жизні грядущого віку…
Справдиш Ти, що бачуть чистим серцем діти,
Справдиш, що дорожче всього чоловіку.
Уже з раю Твоїм духом
На нас повіває;
Уже знову Твоє слово
Мертвих воскрешає.
Виростають, приближають
Твоє царство діти.
Ой, не дурно жили й гибли
Праведники в світі!
Виростають, — Твоїм слідом
З матернього лона
Утікають роспинатись
Серед, Вавилона.
«Жено! мати! що Тобі я?
Ти своє вчинила,
Як, радіючи, під серцем
Дитину носила.
Минулися ті радощі,
Минулися й муки…
Не вмістити Тобі в серці
Нової науки!
Спочивай, спасена душе,
У тихій господі,
А ми будем святу правду
Сіяти в народі.
Дай нам, мати, те справдити,
Що на чистім лоні
Сниться дітям непорочним
В грішнім Вавилоні.
Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/175
Цю сторінку схвалено
— 165 —
