Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/174

— 164 —

Молитва.

Всесильний, я тобі молюся,
Молекул космоса твого...
Де Ти, хто Ти — даремно бюся, — 
Ні, не збагну во вік сього!

Во вік науці не обняти
Всього, що Ти создав єси;
Даремне розум наш крилатий
Шукає краю небеси.

Знемігшися, на ту пилинку
Спускається, що ми звемо
Вселенною, що на хвилинку
Її в імперії рвемо.

І тут безодня животвору,
І тут премудрість без кінця...
Однаково горі і долу
Сіяє світ Твого лиця.

Молюсь, не дай мені з розпуки
Зректися розуму мого!
Нехай не гасне світ науки
В проміннях сяєва Твого.

Нехай мій лух в земній юдолі
Не знижується до звірят,
З Твоєї пресвятої волі
Нехай вовіки буде свят.

Что єсть мні і тебі, жено?

 Іоанна гл. II, ст. 4.
 О, як Тебе, Спасе, у тім слові бачу!
О, як Твоє серце моїм серцем чую!
Читаю завіт Твій, читаючи плачу, —
Високо підняв Ти натуру людськую.

 Чужа Тобі стала і рідная мати,
Зоставсь Ти без роду, без хати на світі,
Щоб родом коханим життя не скувати,
Хатнім упокоєм духа не вгасити.