Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/182

— 172 —

Гомонить народом, вітром пісня виє,
І ллється сльозами, і вороном кряче,
Мов та дівчинонька, жалібненько плаче...

 В людей сльози ллються, серце важко ниє.
 Та деж ти дівався, старенький співаче?
 Ой, заспівай нам про життя козаче!

Буря.

Буря виє, завиває
І сосновий бір тріщить,
В хмарах блискавка палає
Грім за громом грюкотить;
То, як уголь, ніч счорніє,
То, як кров, зачервоніє.
Дніпр клекоче, стогне, плаче,
Гриву сивую трясе;
Він реве й на камінь скаче,
Камінь рве, гризе, несе...
Грім що гримне, в беріг гряне — 
З пущі полумя прогляне.
Запалало і стемніло,
Застогнало в небесах;
Дощ линув... Загомоніло
На горах, полях, в лісах,
І з дощами та з громами
Дніпр реве між берегами.

Козачі поминки.

Де не давно козак гомонів,
 Його кін тупотів;
Він на ляха, татар налітав,
 Смерть і спис напускав
 Там по степу тихо
 Туман розлягається,
 А місяць з-за хмари
 Погляне й ховається.