Степ — земля рідну й нерідну
Кров допиває;
Стогне між трупом щось, стогне,
Мов розмовляє...
То старий козак із сином
Віку доживає!
То порубаний з посіченим
Отак розмовляє:
— Батьку, батьку, в грудях душно, в серці пече,
В горлі висихає...
— Кров край мене, синку, кров із мене тече,
Водиці немає!
— Батьку, батьку, сумно в степу... хто оплаче,
Хто нас поховає?...
— Чуєш, синку — чорний ворон веться, кряче,
Поминки справляє...
— Батьку, боязко, морозом подирає,
Тяжко... тіло стигне...
— Ворог теплий... труп і кров... умийся, вкрийся:
Хай не даром гине...
Отак розмовляло,
Хрипіло, стогнало,
А далі замовкло,
Та кровю дзюрчало.
Де недавно козак гомонів,
Його кін тупотів, —
Ворон крякав, спускався, літав
І на трупи сідав.
Чуєш, як і вітер
Засвистав, загомонів...
Плаче, оплакує
Козаків, своїх братів!
По степах по байраках,
У пісках кістки поховає;
Пісню поминальную,
Пісню довгую співає...
