Родився 1809 (?) року на хуторі під Борзною. Батько, дідич, умер, як Віктор був маленьким. Учився Віктор Забіла в Ніженській гімназії (інститут кн. Безбородка), а потім служив у війську. Військову службу покинув майором 1833 року і сів на свому хуторі. Нещаслива любов довела його до біди. Вона й творить предмет мало що не всіх віршів Забіли. Перші з них були надруковані в Гребінчиній «Ластівці» 1841 року. Перше видання появилось щолиш 1996 року.
У всіх видно щирий ліричний дар, деяли стали дуже популярними.
Література: Петров: Очерки укр. лит. XIX ст. Огоновський: Історія літ. II ч. Українська Муза: сорока 168 — 174. Єфремов: Iст. укр. письменства, ст. 241.
Не щебечи, соловейку, під вікном близенько,
Не щебечи, малюсенький, на зорі раненько.
Як затьохкаєш, як свиснеш, неначе заграєш,
Так і бється в грудях серце, душу раздираєш.
Як засвищеш голоснійше; а далі тихенько.
Аж у душі похолоне, аж замре серденько.
Зовсім трошки перестанеш, — луна всюди піде,
Ти в темну ніч веселишся і як сонце зійде.
Твоя пісня дуже гарна, ти гарно співаєш,
Ти щасливий: спарувався і гніздечко маєш...
А я бідний, безталанний, без пари, без хати,
Не досталось мені в світі весело співати.
Сонце зійде, — я нужуся, і заходить плачу:
Котру люблю дівчиноньку, тієї не бачу.
Довго й чутки вже не маю про милу дівчину,
Цілий вік свій усе плачу на лиху годину.
Не щебечиж соловейку, як сонце пригріє,
Не щебечи, малюсенький, як і вечоріє!
Ти лети, співай тим людям, котрі веселяться,
Вони піснею твоєю будуть забавляться.
