Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/206

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 196 —


Сльозаве око в небо зносит,
І ніби звізди о щось просит.

А звізди так му світя ясно,
А по домах весело, красно…
Чогож єму так серце мліє,
Коли ніхто не печаліє?

Га, відкиж я то можу знати? —
Єго не смію запитати.
Не видиш, як він брови хмурит?
Хто знає, чом ся жовнярь журит.

 
ДЕЗЕРТЕР.

Ой сів же він при столику,
 При світлі думав,
Писанєчко дрібнесеньке,
 А він го читав.

Писанєчко дрібнесеньке,
 Листочок як сніг;
Склонив же він головоньку
 К столови на ріг.

«Ой ненечка старенькая
 Ми пише в одно,
Що там зима тяженькая,
 А їй студено;

«Нема, нема єї кому
 Врубати дрівец,
Бо їй синок, оден в дому —
 Цісарський стрілец».

І схопив ся як поломінь,
 Полетів як птак,
А вітер з ним не йде в догінь,
 Бо годі му так;

Бо він летит до матоньки
 Старої домів,
Дрівец єї врубатоньки,
 Би хатку нагрів.