Сльозаве око в небо зносит,
І ніби звізди о щось просит.
А звізди так му світя ясно,
А по домах весело, красно…
Чогож єму так серце мліє,
Коли ніхто не печаліє?
Га, відкиж я то можу знати? —
Єго не смію запитати.
Не видиш, як він брови хмурит?
Хто знає, чом ся жовнярь журит.
Ой сів же він при столику,
При світлі думав,
Писанєчко дрібнесеньке,
А він го читав.
Писанєчко дрібнесеньке,
Листочок як сніг;
Склонив же він головоньку
К столови на ріг.
«Ой ненечка старенькая
Ми пише в одно,
Що там зима тяженькая,
А їй студено;
«Нема, нема єї кому
Врубати дрівец,
Бо їй синок, оден в дому —
Цісарський стрілец».
І схопив ся як поломінь,
Полетів як птак,
А вітер з ним не йде в догінь,
Бо годі му так;
Бо він летит до матоньки
Старої домів,
Дрівец єї врубатоньки,
Би хатку нагрів.
