Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/207

— 197 —

На могилі мого брата.

Весною пташки щебечут,
Квіти зацвели докола;
Піду на цвинтар, полечу
До мого брата сокола.
І пісеньку єму зложу
О дівчатах і о маю,
На цвинтарнім єму ложу
В струни шовков заграю.
Добрий вечер, мій небожеі
Як тобі ся тутка діє?
Ти сумуєш? І чого же?
Що тебе сонце не гріє?
Не сумуй! Я тя кохаю,
Мені вільно тя любити.
Прийду що весни, що маю,
Буду з тобою тужити.

Добуш.

Гей ци чули, люде добрі,
 перед ким то звіри стинут,
А за ким то молодиці,
 а за ким дівчата гинут?
То наш Добуш, наша слава,
 то капітан на Підгірї,
Красний, красний як царевич,
 двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служит, —
 поклони ся пред ним крале!
На той топір его ясний
 клали Німці много стали,
А на тії порошниці
 били Угри з юта много,
А той ремінь більше вартий,
 як у двоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,
 місяць свігит, місяць мріє,