А капітан ходит сумно,
чось му серце в грудех мліє:
Ні топірчик вже не пестит,
ні кресак не обзерає.
Ходит, ходит по долині,
Клонит голов тай думає.
«Гей капитан, ти наш пане,
не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю,
не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
Може хлопців побудити?»
Онде хлопців тисяч двісті
полягали по убочи...
Гей якіж бо буйні, жваві,
а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили,
хиба кров та буйні вина;
Хліб їх білий не годує,
лиш журбова солонина.
А капітан став над ними,
рве пистоля, зводит скали;
Грим!! а збуїв тисяч двісті
на ногах вже поставали:
«Що розкажеш, пан капітан?
Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви
кажеш голов з вязів зняти?
Вража голов не пропаде,
заки руська не застила.
Але красна, красна Дзвінка
на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною». —
«Як розкажеш, і до граниі
Ти капітан в Чорногорі,
а ми твої, капітане».
