Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/209

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 199 —


Ясна нічка в Чорногорі,
 світит місяць з звіздочками;
З леґінями тисяч двісті
 квапит Добуш облазами.
А сова десь затужила,
 що аж серце в грудех мліє, —
В Чорногорі нічка ясна,
 місяць світит, місяць мріє.

«Капітане, заверни ся!
 Птаха нужду нам ворожит».
«Хто то каже? крикнув Добуш, —
 Головою най наложит!»
Тай ухопив за пистоля.
 «Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
 Озде, груди, — мож стріляти».

Так казав Іванчик любчик.
 Ви не чули о Івані?
Ей, леґінь то був хороший,
 перший він по капітані;
А капітан єго любит,
 ліпше май ніж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
 аж му руки білі ввяли.

«Тобі сором, славний Добуш?
 Маєш в землю що дивити:
За-длі Дзвінки хабалиці
 свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
 Що та сука тебе любит?
Базари нки твої любит!
 Заверни ся, бо тя згубит».

«Аби-сь дав ми тілько злота,
 що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше,
 то я Дзвінки не покину.
А не хочеш ти зо мною
 йти до Дзвінки — в твоїй воли;