Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/247

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 237 —


Глянь, моя рибонько, — хвилею срібною
 Стелеться полем туман.

Гай чарівний, ніби промінем всипаний,
 Чи загадався, чи спить;
Он, на стрункій та високій осичіні
 Листя жагою тремтить.

Небо незміряне всипане зорями, —
 Що то за Божа краса!
Перлами ясними он, під тополями,
 Грає краплиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки
 Вмочиш у срібну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
 Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько
 Тепло, — ні вітру, ні хмар...
Як пригорну тебе щиро до серденька,
 А воно гріє як жар.

Ти не лякайся, щоб злоба підслухала
 Тиху розмову твою:
Нічка приспала всіх, соном окутала, —
 Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знужені працею, —
 Нас не сполохає сміх...
Чиж нам, окраденим долею нашею,
 Й хвиля кохання — за гріх?!

Нива.

Гей, ти, ниво, — в тебе гону
Од Кар пату аж до Дону!
Та широкаж, як погляну,
Геть укрилась килимами,
Огорнулася лучами
Й простяглася до Лиману.

 — Щож то, ниво, лихом збита!
 Потом, кровю полита,