Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/248

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 238 —


 Ниньки сталося з тобою?
 Не красуєшся стогами.
 Не питаєшся скиртами,
 А глушишся лободою?

— Ой, ви, жалібники діти,
Та не вам би й говорити.
Як сами байдуже спали!
Деж були ви? инші руки
Завдавали рідній муки,
Репяхами засівали!

 — Колись добре я родила:
 Виростала з мене сила
 Ворогам на страх і горе!
 А тепер я геть дичаю
 І не бачу скруті й краю.
 Бо ніхто мене не оре.

— Правда, ниво! За сльозами
Не рушали ми з ралами...
Гайда в поле! Гине нива!
Додамо до праці руки:
Хоч не ми, то діти, внуки —
А таки діждуться жнива!

До молоді.

На вас, завзятці-юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину:

 В вас молода ще грає кров,
 В думках у вас немає бруду,
 І в серці гріється любов
 До обездоленого люду.

Ховайтеж ви її собі.
Не розмантачуючи всує:
Нехай ваш дух вона гартує
В житті у чесній боротьбі.