Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/42

— 32 —

життя героїв у слід за історичними подіями і призначали їх до співу.

Думи, що переховалися до наших часів і були у перве записані 1605 року це мабуть останок тієї багатої літератури, останок, який перейшов пізніщу редакцію і не в одному відбігає від первісних ориґіналів, тим більше, що форма їх незвязка, приступна для вставок і відмін.

В світовій літературі думи займають почетне місце і з огляду на багацтво змісту, на тон і оригінальність вислову та настрою.

Це одна з наших гордощів національних, не даром же про думу сказав Шевченко, що вона «не вмре й не загине».

---

Плачі невольників.

1.

Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віру бусурманської
у городи християнськії, — до отця, до матусі.
Що не може він їм поклонитись, —
Тілько поклоняється голубоньком сивеньким:

 «Ой ти, голубоньку сивенький!
 Ти високо літаєш, ти далеко буваєш;
 Полини ти в городи християнськії
 До отця моєго, до матусі,
 Сядь пади,
 На подвіррі отцівськім жалібненько загуди,
 Об моєї пригоді козацької припомяни.

Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки — маєтки збувають,
Великі скарби собирають, —
Головоньку козацькую
Із тяжкої неволі визволяють.
Бо як стане Чорнеє море согравати,
То не знатиме отець, либонь мати,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської
Чи у городі Царграді на базарі.