Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/50

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 40 —


IV.

А ще став брат старший да середульший до річки Самарки прибігати,
 Стала їх темна нічка обіймати,
Став брат старший до середульшого промовляти:
 «Станьмо, братику, тута, коні попасімо!
 Тут могили великі,
 Трава хороша
 І вода погожа.
 Станемо тутечка, подождімо,
 Поки сонце обігріє,
Чи не прибуде ік нам піший-піхотинець.
 Тоді на його велике усердія маю,
 Всю добич скидаю.
 Його, пішого, міждо коні хватаю».
 — «Булоб тоді, брате, як я казав, хватити!
 Тепер девятий день минув,
 Як хліб-сіль їв,
 Воду пив,
 Досі й на світі немає».

 Тоді вони коней пустопаш попускали,
 Кульбаки під себе послали,
 Ружжа по комишах поховали,
 Безпечно спать полягали,
 Світової зорі дожидали.
 Став Божий світ світати,
 Стали вони на коні сідати,
Через річку Самарку у християнські землі утікати,
Став брат старший до середульшого промовляти:
«Як ми будем, братіку, до отця, до матки прибувати,
 Як ми їм будем повідати?
 Будем ми, брате, по правді казати, —
 Буде нас отець-мати проклинати;
А будемо ми, брате, перед отцем, перед маткою олгати.
Так буде нас Господь милосердний і видимо й невидимо карати.
 А хіба, брате, так і скажемо:
 Що не в одного пана пробували,