Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/49

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 39 —


 Мало, не много спочивав,
 К йому вовці-сіроманці находжали,
 Орли-чорнокрильці налітали,
 В головках сідали, —
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
 Тоді він словами промовляє:
 «Вовці-сіроманці, орли-чорнокрильці,
 Гості мої милі !
 Хоть мало-не много обождіте,
 Поки козацька душа з тілом розлучиться.
 Тоді будете мені з лоба чорні очи висмикати,
 Біле тіло коло жовтої кості оббірати,
 І комишами вкривати.»
 Мало-не много спочивав...

 От, руками не візьме,
 Ногами не пійде,
 І ясно очима на небо не згляне...
 На небо взирає,
 Тяжко воздихає:
 «Голово моя козацька!
 Бувала ти у землях турецьких,
 У вірах бусурменських;
А тепер припало на безвідді, на безхліббі погибати.
 Девятий день хліба в устах не маю.
 На безвідді, на безхліббі погибаю!»

Тут теє промовляв... не чорна хмара налітала,
 Не буйні вітри вінули,
Як душа козацька-молодецька з тілом розлучалася.
 Тоді вовці-сіроманці находжали
 І орли-чорнокрильці налітали,
 В головах сідали,
 З лоба чорні очі висмикали,
 Біле тіло коло жовтої кості оббірали,
Жовту кість попід зеленими яворами розношали,
 І комишами вкривали.